Упродовж жовтня здобувачі освіти долучилися до конкурсу есе « Війна в долі моєї родини». У своїх роботах учні передали усі переживання, тривогу та неспокій дитячих сердець.
Найактивнішими учасниками стали учні 8-Б класу Кандала Лілія , Борис Валерія, Ковальчук Ангеліна ( класний керівник Бладика Оксана Омелянівна).
Війна в долі моєї родини
Війна…
П’ять літер. Одне слово.
Проте який страшних сенс воно приховує – жорстокість, біль, смерть, страждання, тисячі скалічених доль, мільйони обірваних життів…
Я ніколи навіть не підозрювала про те, що мені доведеться побачити війну на власні очі, однак жахливий ранок 24 лютого змінив життя не лише моєї родини, а сотні інших українських сімей. Ніби зараз пам’ятаю вечір напередодні того страшного дня – я, як зазвичай виконувала домашнє завдання, планувала, як проводитиму вихідні і перед сном насолоджувалася читанням улюбленої книги. Нічого не віщувало змін. Навпаки, все було як завжди – абсолютно буденно .
Однак 24 лютого мене пробудила не звична мелодія будильника, а моя матуся, яка тривожним, тремтячим від хвилювання голосом, сказала: «Доню, почалася війна…»
Серце болісно пропустило удар. Було складно вдихнути. «Як?» – подумала я. «Як таке можливо у 21 столітті? Невже війни – це не пережиток історії?»
Зізнаюся, я до останнього сподівалася, що те жахливе ранкове пробудження і його причина – неправда. Можливо, це був усього-навсього нічний кошмар, про який до обіду не залишиться і сліду, але…
…На жаль, жорстока реальність розбила мої останні щасливі сподівання. У моїй пам’яті проносяться події 24 лютого: телефонні дзвінки рідним, що знаходилися далеко від дому, безперервний перегляд новин і поступове усвідомлення того, що вибухи, перші поранення та смерті, паніка та страх – це не кадри із чергового апокаліптичного фільму, а сучасна дійсність. Я й досі здригаюся від згадки про те, як не випускала телефон із рук, постійно телефонуючи сестрі, що їхала додому із Одеси і як серце щоразу завмирало, слухаючи гудки. А як страшно було , як думаю про тата, який того вечора на чергуванні у військовій частині!…Яких зусиль вартувало тримати себе в руках, чекаючи його дзвінка, що з ним все добре…
Гадаю, що усвідомлення початку повномасштабної війни прийшло до мене поступового, хоча перший шок і не бажання миритися із жорстокою дійсністю стали наслідком пробудження того лютого зимового ранку.
Насправді, я живу з постійним переживанням та тривогою за наших воїнів та український народ ще з початку проведення АТО. Я погано пам’ятаю ті події, але у моїй ще зовсім тоді дитячій пам’яті залишилися згадки про напругу, страх та хвилювання, які цaрили у нашій сім’ї з осені 2014 року. Війна торкнулася нашої родини ще тоді, коли мій відважний і сміливий татусь став учасником АТО. Ті місяці, які ми з мамою та сестрою чекали татуся із зони проведення АТО, здаються мені найстрашнішим часом у моєму житті. З тих пір , для щастя мені достатньо почути голос членів моєї сім’ї і впевнитися в тому, що з ним все гаразд!…
З початку повномасштабного вторгнення я усвідомила, чому ТАК ВАЖЛИВИЙ МИР, адже тих жахів і травм, не тільки фізичних, а й психологічних, що наносить війна, не здатен вилікувати жоден лікар. Вони залишаються із людиною на все життя.
Мене дивує той факт, що на сьогодні, у 21 столітті – столітті наукового прогресу, демократизму, міжнародної співпраці та гуманізму – можлива війна. У Середньовіччі, де за допомогою меча та крові диктатори намагалися доводити свою позицію, проведення війн ще можна спробувати пояснити, але зараз? Невже вбивства, тортури, тваринну жорстокість у ставленні до людей можна виправдати? Ні, я такого ніколи не зможу зрозуміти.
Саме тому новини про катування мирних українців у Бучі, Ізюмі, Гостомелі стали для справжнім шоком. Вони змусили плакати не тільки сльозами, але й душею. І саме тоді я зрозуміла, що серце може боліти і за рідних незнайомців…
Я щиро вірю у перемогу Українського Народу – такого незламного і сильного, воля до життя та свободи якого викувана мечем і скроплена кров’ю. Українці і тільки українці мають право жити на своїй землі, а ворог, що посягатиме на нашу Батьківщину тут же ляже й кістьми, адже українці здатні витримати навіть там, де не витримує навіть сталь…
Автор – Кандала Лілія